В дитинстві я пам'ятаю такий ранок: я прокинулася дуже рано, а батьки ще спали. Я пішла на кухню і намалювала дуже багато квітів. Вся кухня була викладена цими квітами. Коли батьки прокинулися і зайшли туди, вони були шоковані: "Коли ти взагалі встигла це зробити?" Я кажу: "Ну, зранку".
Коли мені було сім, мене віддали у художню студію на Березняках, а потім у Палац піонерів на Арсенальній, згодом я пішла в художню школу № 2 на Березняках. Зранку йдеш до звичайної школи, потім до художньої школи — там ти вже до дев'ятої вечора. І так три рази на тиждень.
Я вступила в поліграфічний інститут КПІ на факультет книжкової графіки. На третьому курсі зрозуміла, що далі треба ставати дизайнеркою, а я не хочу. Не хочу проводити весь день біля комп'ютера. До того ж мені раптом уявилося, що промисловий дизайн — це щось тимчасове: я щось малюватиму, а люди це викидатимуть, ти з'їв щось, а обгортку викинув, або дочитав журнал і закинув його. Тож графічний дизайн став мені нецікавим.
На третьому курсі я пішла в Будинок художника до викладача олійного живопису. Після акварелі олійний живопис мені дуже сподобався, бо там є білила і матеріал дає багато можливостей.
Я вступила до НАОМА на факультет реставрації живопису. Пройшла останнім номером на контракт, рік платила сама: як зараз пам'ятаю, це було 300 баксів на місяць. Потім пішла до викладача Михайла Шаповаленка, за пів року він мене підтягнув у малюванні натури, так що за останній перегляд після першого курсу я отримала всі п'ятірки.
Ти працювала зі студією , які працюють із нейровідмінними митцями. Як ти з ними познайомилась?Це було десь п'ять років тому. Після академії я знайшла майстерню на Подолі: дуже класний будинок, дуже дешево і біля метро "Контрактова площа". Я почала там жити, працювати і готувалася до виставки. Якось до мене зайшли учасники колективу з друзями і залишилися ночувати. Через деякий час Стас Туріна спитав, чи не хочу я підмінити його в "ательєнормально", я погодилась, бо мала досвід роботи в художній школі. Тоді до мене в майстерню прийшов . Я побачила, як він малює, і була шокована.
Тож я запропонувала Жені приходити до мене в майстерню, щоб працювати разом. І так це продовжилось, потім з'явились і інші учасники.
Ти до того не працювала з нейровідмінними митцями. Як це було для тебе?Я не працювала, але мені відразу сподобалося. Після художньої школи чи академії цей підхід здається дуже свіжим. Учасників ательє не треба вчити малювати. Вони вже малюють так, як уміють, і їх неможливо перевчити. Мені це дуже сподобалось. Я побачила, що у кожного з них є свій стиль.
Це такий підхід, де ти слухаєш себе і не слухаєш нічого ззовні. Це дуже цікаво, бо я навчена малювати, на жаль. Мені для того, щоб малювати, треба було навчитися цього в школі. А зараз ти ніби трошки намагаєшся забути те, чого навчилася, щоб робити так, як хочеш саме ти. Але спробувати щось нове мені набагато легше, бо я вмію малювати, маю базу, аби з нею експериментувати в нових техніках, наприклад кераміці або текстилі.
Тому я не можу сказати, що я наївна художниця і ніколи не зможу нею стати. Але я обожнюю наїв. Я обожнюю, коли люди просто малюють і малюють дуже багато. І роблять це так, як вони це хочуть робити.
Ти все життя жила і працювала у Києві. Але після повномасштабного змушена була виїхати. Як змінилося твоє життя через війну?Я перебуваю в Чикаго на резиденції . До війни я ніколи не жила ніде поза Києвом довше ніж місяць. І мені не хотілося, мене абсолютно влаштовувало моє життя в Києві. Я багато подорожувала світом, але два тижні за кордоном — і хочеться додому.
Після вторгнення я виїхала у Варшаву, зупинилася у друзів, не знала, що робити далі. Вони кажуть: "Давай облаштуєшся у Варшаві, знайдемо тобі квартиру, майстерню — будеш тут працювати". Але я відтягувала момент облаштування і їздила по резиденціях. Спочатку була Норвегія, потім — Іспанія, Франція, Німеччина. От зараз тут. Тобто цей рік і шість місяців саме переїжджання з однієї резиденції на іншу. І продовження практики. І переосмислення всього життя.
Емоційно важко. Людина не народжується для війни. Це щось дуже антилюдське. Коли стільки друзів в армії, коли ти бачиш, як вони почуваються і змінюються, за цим боляче спостерігати. Коли людина народжується, батьки вкладають дуже багато зусиль, щоб вона виросла здоровою, здобула освіту, була щаслива. Далі стається війна. Цю людину забирають в армію або вона сама робить цей крок. І в армії починається інше життя, до якого її не навчали. Я знаю, що всі мої знайомі, друзі там – це найкращі люди. Важко бачити, що вони втрачають свій потенціал і життя на війні.
Як цей стан переміщення вплинув на твоє розуміння реальності, як далі ти бачиш своє життя?Реальність така, що жодна людина, поки вона не переживе те, що переживає зараз Україна, ніколи тебе не зрозуміє. Тому що війна — це не про розуміння, це про відчуття. Ти відчуваєш цей жах, і ти не можеш його передати іншій людині. Тому, з одного боку, поза Україною ніби легше, але насправді аж ніяк не легше. Я хотіла розвиватися в художньому сенсі й розуміла, що якщо залишуся в Києві, то буду сидіти вдома, у квартирі. Переміщення містом спочатку було важке. Я просто вирішила, що поїду, а якщо що — повернуся. Зараз кожного разу, коли хочу повертатися, мої батьки й друзі кажуть, що ще зарано. Проте я не уявляю, як будувати своє життя деінде.
Тобто зараз, фактично, ти намагаєшся виграти час перед поверненням?Так, виграти час і розвинутися трохи. До вторгнення я весь вільний час працювала у майстерні й сама вирішувала, що і коли робити. У різних резиденціях це відбувається по-різному, іноді треба виконувати вимоги хостів. Те, що я напрацювала за рік вторгнення, у Києві я б могла створити за три роки, напевне.
Не завжди мені хотілося робити щось про війну. Спочатку мені просто треба було вималювати те, що я бачила в новинах, щоб хоча б трошки звільнитися від навантаження. Я почала малювати абсолютно все: батьків у бомбосховищі, Женю, з яким ми ніяк не могли тоді зв'язатися, вибухи. Я все це перемалювала — і мені стало легше. Тоді я постійно була у новинах, читала все-все-все, аналізувала. Тож під час малювання мені хотілося відключитися від цього, тому я малювала пейзажі, квіти.
Зараз в Чикаго мені наболіло те, як спокійно люди тут живуть, будують плани. Тож на фінальній виставці резиденції я хотіла розказати про свій стан тут. Про те, як я кажу іноземцям, що мені добре тут, але мені не добре, про те, як мені соромно за те, що у них дуже класне місто, але я ним не насолоджуюсь.
Ця виставка називається "Тривожний рожевий". У ній ти експериментуєш із техніками: робиш текстильні роботи, долучаєш вишивку. Розкажи детальніше про виставку і чому ти обрала таку назву?Ця виставка складається з кількох частин: одна — про Україну зараз, інша — про моє відчуття Чикаго, а також про моє особисте місце, яким воно є.
Я надихнулася на текстиль після перегляду місцевих виставок, в художньому магазині знайшла класні матеріали. У США художні магазини — дуже хороші, текстильна пудра навіть є.
За цей рік я дуже втомилася від живопису. Тож почала вишивати, експериментувати з текстилем — і мені сподобалось. Вишити щось швидко неможливо, це процес, ця техніка time-based. Якщо ти вже щось вирішила вишити, то сиди і роби. Рожевий колір, який я знайшла тут в текстилі, для мене дуже тривожний. Він став втіленням тривоги, яку я відчула 24 лютого.
На виставки українців зазвичай приходять люди, які переживають за Україну. Якщо вони вже зацікавлені, то хочуть допомогти, вони залучені. Наприклад, у мене була історія, коли прийшов чоловік і спитав, куди задонатити. Я запропонувала йому різні збори, він обрав збір на машину мого друга і надіслав серйозну суму. Те, що такі речі трапляються на виставках, для мене найважливіше.
Дослідження та опрацювання матеріалів, розроблення вебсайту "Архіву мистецтва воєнного стану", медіапартнерство із Суспільне Культура та ArtsLooker реалізує ГО "Музей сучасного мистецтва" за підтримки фонду Fritt Ord (Норвегія) та Sigrid Rausing Trust (Велика Британія).
Читайте англомовну версію тексту на сайті ArtsLooker.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTokПоділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
Джерело
